Вже тоді, кількасот років тому, росіяни бачили в ньому загрозу, адже молодий поет швидко став обличчям усього закутого в кайдани українського народу. Ворог боровся з ним усіма доступними методами: Шевченкові забороняли писати й малювати, а його твори відмовлялися друкувати. Поета відправляли на заслання, намагаючись, як не зламати морально, так знищити фізично. Проте він жив. Жив і творив, незважаючи ні на що. Шевченко вірив, що колись Україна скине ярмо поневолення і стане незалежною.

Проминуло століття, і мрії творця справдилися — російські імперії, білі й червоні, канули в Лету, а український народ отримав волю і власну державу. Звичайно, що росіяни, скаженіючи від люті, не бажали і не бажають з цим миритися.

Тож сьогодні, як і в часи Шевченка, українці знову борються за своє право бути вільними, за право говорити рідною мовою, мати власну історію та плекати свою культуру. Ворог знову хоче вирвати українські сторінки з книги людства, але, як і тоді, він приречений на поразку.

Як не вдалося зламати Шевченка, так не вдасться зламати і нас, адже ми — його нащадки. Ми вистоїмо, ми переможемо! І дочекаємося того дня, про який писав Кобзар:

«І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.»